| назад | Зміст | далі |
За сучасних умов українського розвитку набуває великого значення процесуальна орнаміка правових рефлексій посттоталітарної дійцсності, що мають парадигмальні риси того конкретно-історичного циклу правової свідомості, що функціонально ідентифікують ментальну природу як статичного, так й соціологічного права. За проведеними дослідженнями, для оптимального розуміння істинної природи посттоталітарного українського права важливими є такі джерела процесуального відбиття у правових рефлексіях мети правового розвитку як типово ментального, що власною онтологією презентують відповідні закономірності історичного здійснення українського пізнання як україноментального права (А. А. Козловський) [Див. 7, 8]. Найбільш важливим для вияснення істинних коріннів українського права є період Киівської Русі, коли активно формувались стійкі риси української державності та права, коли відбувався історичний генезис української правосвідомості як соціологічного права, що тим самим було закладено домінантні джерела сучасного українського права, зрефлексованого на ідейно-світоглядному рівні у посттоталітарній правосвідомості. До числа таких джерел віднесемо, насамперед, ті, що залишили серйозний слід у законодавчому києвському бутті як нормотворчі офіційні документи. Кормчі книги і є саме такими джерелами. Незважаючі на їх важливе місце у формуванні специфічної законодавчо-правової бази Київської Русі як майбутнього можливого зразка для сучасної України, Кормчі книги недостатньо вивчені [Див. 1-12]. Зазначимо, що починаючи з IX ст., вплив Візантійської імперії на розвиток та формування суспільно-політичної та правової системи Київської Русі стає достатньо значним. Візантію тих часів можна назвати державою повного розквіту. Не можна недооцінювати роль, яку відігравала імперія на політичній арені того часу.
Правова система Візантії того часу була достатньо складна та багатостороння. Вона складалася з рецепції посткласичного римського цивільного права, пам'яток доюстиніанового періоду (Кодексів Феодосія, Грєгоріана, Гермогеніана, Консультацій), великого як за обсягом, так і за значенням Согрus juris civilis Юстиніана, самобутньої Еклоги, законодавства Македонської династії - Василіки, Епанагога Фотія, Номоканон, Прохірон. У законодавстві Візантії ми бачимо багатосотрічну теорію та досвід застосування правових ідей цілого тисячоліття Римської імперії.
Відомо: Візантія сприймала римське цивільне право не суцільно, ігноруючи елементи застарілі та такі, що за період свого існування довели свою недоцільність [Див. 10]. З рухом часу майже всі юридичні джерела повністю були приведені до принципів християнської моралі, ідеології та норм поведінки як джерельних витоків або парадигмальних концептів природного права - майбутнього, ментально структурованого права первинних суб'єктів (фізичних осіб) правової свідомості, онтологічно ставшого пріоритетним серед інших прав, що з'являться пізніше, у праві, наприклад, юридичних осіб - вторинних суб'єктів правової свідомості. Церковна система та християнська ідеологія як начальна глобальна просвітська, прополітична, включаючи деякі догми, після проведених перших Семи Вселенських соборів Святої Церкви, була сформована дуже чітко, її повноваження належним чином закріплені та підкріплені й морально, і нормативне, тобто такі історичні події можемо правомірно ідентифікувати як такі, що вперше офіційно, на рівні начального принципу, історико-ретроспекативно надали церковній системі та християнській ідеології нормативних властивостей як типово природних, за нашим контекстом ментально структурованих та цілепокладально здійснених, а разом з цим історично ідентифікували соціологічно перший цикл соціальної активності української правової свідомості з некризовим циклом власної соціальної активності, маючій релігійно-правову специфіку як видову правову підструктуро-підсистему циклу соціальної активності національної самосвідомості (=української етнотрадиції) - належності родової правової природи. Важко не погодитися з Н. Соколовим у тому, що ". . . Юридичний побут Візантії досягнув повної визначеності та закінченості в той час, коли наша Вітчизна зазнала вплив християнства та грецького духовенства. . . усе, що створив римській практичний геній для з'ясування та визначення юридичних відношень, все, що християнство принесло з собою до цивільного побуту стародавнього світу - все це у . . кодексах існувало у Візантії. . . [2, с. 112].
Зараз нема нагоди нагадувати, що візантійське право, як церковне так і світське, у регіоні було своєрідною культурною вершиною, а тому не дивно, що законодавчі системи сусідів імперії були сповнені запозиченнями з візантійських джерел права, мачого спільні з римським загальні коріння. Серед найбільш відомих прикладів слід зазначити "Закон судний людем" чи "Судебник царя Костянтина" (865 р. ), який фактично є болгарською рецепцією Еклоги, а "Закон градський" - це перекладений та оброблений Прохірон. З огляду на все вищевказане слід розглядати і процес створення правової системи Київської Русі як системи української правової свідомості, що має ідейно-світоглядною парадигмою аксіології конкретно-історичного релігійного права - циклу соціальної активності спадкоємності правової свідомості [Див. 6-12].
Але для формування державності Київської Русі, про що зазначають багато дослідників, є характерним власний самобутній шлях з яскраво визначеними ранньофеодальними рисами. Київські князі намагалися централізувати владу та підкорити сусідні слов'янські племена, і це їм майже вдалося в кінці Х ст., про що свідчать більшість джерел.
Таким чином, рушилися й зникали старі ментально-територіальні розмежування і складалася поліментальна (на різній соціально-правій та суспільній основі) величезна територія Давньоруської держави. У Х ст. вона простягалася вже від південних берегів Ладозького і Онезькоґо озер до середньої течії Дніпра, а на заході і південному заході - до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю. . . [Див. 3]. До кінця Х ст. у типово релігійній формі правової свідомості панувала соціально-правова толерантність, більшість населення були язичниками, і, за зрозумілими причинами Візантія сприймала Київську Русь як країну варварську. Утім невдовзі на Русі оселяються перші християни, спершу на півдні, особливо в Криму, у колишніх чорноморських колоніях Греції. Одним із найбільших центрів християнства як правових з власними святинями - мощами Климента Римського та великою християнською спільнотою - атрибутами нової віри як правової - був Херсонес Таврійський. Незважаючи на поганство, з кінця IX ст Київська Русь стає настільки розвиненою державою з усіма відповідними релігійно-правовими ознаками, що Візантійській імперії доводиться брати до уваги її існування та старі ментально-правові інтереси. Київські князі заявляються на політичній арені Європи та переводять відносини між двома державами з рівня неофіційно-торгових стосунків у міждержавну договірну сферу, маючу типово правову форму, з рисами релігійно-правової статики.
Це приводить до укладення низки типово правових договорів ІХ-Х ст., але не як остаточно релігійно-правових, світських, яка, на думку дослідників, стала наслідком військових походів Русі "до Царьграда". Причому залежно від успішності походів різняться й умови договорів як для політики Київської Русі, та й для приватних осіб - слов'янських торговців, що приїжджали до Візантії, які за цих часів остаточно набували форму світського правового, міждержавно-правового договору, який репрезентує, за нашими дослідженнями другий цикл соціальної активності правової свідомості - світську форму спадкоємності у слав'янській правовій свідомості. Існують різні версії стосовно форми і змісту права, на якому базувалися русько-візантійські договори як типово правові. Сучасні фахівці, як правило, називають їх основним джерелом візантійське право, маючого спільні риси з римським, елементи візантійського і слов'янського права чи елементи вже існуючого, але мало поширеного міжнародного договірного права.
Іншим джерелом, що свідчить про доцентрові тенденції в розвитку і формуванні держави навколо Києва, є так звані ''Уроки княгині Ольги''. На жаль, для сучасних дослідників не залишилося їх писемних текстів, але за різними згадуваннями вчені дійшли висновки щодо можливого змісту цих наказів. Княгиня Ольга провела адміністративну реформу, що мала на меті централізацію князівств та зменшення ролі й повноважень місцевих дрібних князів. Самодержавна влада цих князів мала зійти нанівець, у центрах князівств мали бути зроблені "погости" - у правовому відношенні своєрідні фінансово-адміністративні центри, в яких упродовж усього року повинні були мешкати княжі представники - агенти, що постійно збирали всілякі збори до княжої скарбниці. До цих зборів належали ''мити" - торгові мита, "віри" - грошові сплати за правопорушення. Цією новою правовою системою замінювалася попередня система полюддя - коли князь два рази на рік відвідував усі міста, вирішував спірні питання, збирав різноманітні грошові збори.
Новим правовим кроком, спрямованим на посилення центральної влади, стала нова релігійна політика. Як ми добре знаємо, пов'язана вона була саме з законодавчо-правовою орієнтацією на Візантію, а тому не може не викликати в нас особливого інтересу. Після того. як велика кількість слов янських племен, кожне з яких мало свої специфічні релігійні культи, увійшла до складу Київської Русі, для більшої централізації та раціонального управління виникла потреба в релігійній уніфікації, причому саме Київ мав стати не тільки адміністративним, а й духовним центром країни Для цього київський князь Володимир спочатку спробував, як звісно, запровадити загальний язичний культ Перуна, і навіть збудував нове велике капище в Києві, але коли ця ідея не отримала бажаної реакції у населення, або виникли інші обставини, Володимир сам відмовився від неї. Натомість він зробив таку правову акцію, що мала довгострокові наслідки і увійшла в історію як "Велике Хрещення Русі". Утім нам добре відомо, що християнство та християнські спільноти існували на території Київської Русі задовго до цієї події. Очевидно, акція Володимира була історичним аналогом вчинку імператора Костянтина, який проголосив християнство офіційною релігією цілої держави, як правову форму релігійно-юридичного змісту держави. Саме тому церковна організація на території Київської Русі так швидко набула високого рівня організованості - на боці церкви опинилася не тільки вже існуюча християнська громада, але й позитивне волевиявлення керівника держави. Одним із перших актів такого волевиявлення можна назвати "Устав князя Володимира Святославовича про десятини, суди та людей церковних", який мав сприяти розповсюдженню християнства і створенню митрополії та єпископій - правових осередків релігійно-юридичної форми київської держави. Історії звісні і джерела, за якими з'явлення митрополії на Русі як релігійно-правової організації, регламентуючей різні боки життя, можна датувати задовго до 1037 р., зазначеного в Повісті минулих літ. У візантійському переліку митрополичих кафедр "Notitia episcopatuum" декількох редакцій згадується митрополича кафедра на території Київської Русі. Ця кафедра має в переліку постійне місце під номером 60, після митрополій Серри та Помпейуполіса та перед митрополією Аланії [Див. 4, с. 15].
Візантійські переліки митрополичих кафедр указують на заснування Руської митрополії в проміжку між 970 та 997 рр. За джерелами Київської Русі "Повістю минулих літ" та "Пам'яті та похвалі князю Володимиру" створення митрополії в Києві можна датувати 996 р. [Див. 4, с. 15-16]. Відомо, що в 990 р. була закладена Десятинна церква. Існує думка, що Володимир побудовою Десятинної церкви мав досягнути декількох цілей [Див. 4, с. 16]. По-перше, рішення щодо хрещення Русі як стратегічно-правова подія було прийнято ще до знищення Херсонеса Таврійського. Князь Володимир, політик-правник обачний та далекоглядний, не міг не зрозуміти, що з прийняттям християнства з рук Візантійського патріарха вплив Візантії на Русь буде надто великим, тому центр християнства на Русі потрібно було перемістити з провізантійського Херсонеса, де на той час існувала найбільша на території майбутньої України християнська спільнота, до підвладного княжій волі Києва. Десятинна церква мала стати і моральною, і матеріальною наступницею Херсонеса. Володимир безумовно визначав такі позитивні риси ідеології Візантійського християнства як державно-правової релігії: скорення народу державній владі, ідея богообраності голови держави. Державно-правова система Київської Русі на момент прийняття християнства складалася з норм звичаєвого та княжого права. Остання мала відповідну правову рефлексію як рефлексію типово релігійної правової свідомості. Найбільш цікаво у зв'язку з цими подіями змінилися законодавчі можливості князів. Княже право, починаючи з цього часу, могло доповнювати деякі правові норми, якщо виявлялася така необхідність, та регламентувати ті відносини, що залишались поза увагою церкви (останніх тим часом ставало все менше), та ніколи більш норми княжого права не могли суперечити, скасовувати чи протидіяти нормам церковного права як метаправовими арrорі.
Таким чином, здається буде правомірним припущення про те, що до процедури прийняття нормативного акта княжого права, яка були нічим іншим як процесуальним формуванням певного циклу соціальної активності традиційної української правосвідомості, могла входити й обов'язкова "консультація" представників світського права з посадовою особою церковної ієрархії з метою уникнення суперечок з церковним правом щодо кожного окремого випадку - можливої девіації світського пізнання як релігійного права, якої намагались у такий спосіб уникнути (А. А. Козловський). Якщо це припущення згодом підтвердиться, в історії вивчення розвитку держави і права Київської Русі буде підніматися питання не про '"взаємовплив світського та церковного права", а про "шляхи впливу церковного права на розвиток світського", стратегічну домінанту релігійної правової свідомості у будь-якій світській правовій свідомості, початково й остаточно з'явлену на генетичному рівні творення національної самосвідомості як духовної етнотрадиції. Перші митрополити, які з'явилися на Русі, були візантійського походження. Вони принесли із собою правові, законодавчі звичаї та принципи створення і функціонування церкви як типово правової організації, які стали наслідком еволюційного розвитку християнства у Візантії та мали підґрунтям видозмінене у візантійське римське право Правова система Київської Русі, зовсім не підготовлена для появи в межах її територіальної юрисдикції такої високоорганізованої правової структури як закону правових структур (або типово юридичного закону) з власними принципами, вимогами та цілями, ані практично, ані теоретично не була в змозі задовільнити потреби її існування.
Для підготовки вітчизняної нормативно-правової бази як розгалуженої правової системи, нової для Київської Русі церкви в звичайній ситуації мали пройти десятиріччя, повні спроб та помилок. Візантійців це, у принципі, не задовольняло. Візантійські митрополити навряд чи замислювалися над інтересами населення та керівництва чужої для них держави, а скоріше бачили свою місію в якнайшвидшому "приведенні язичників до лона святої віри" будь-якими шляхами. Можна вважати, що візантійських базилевсів найбільш задовольняла саме така правова політика, оскільки Київська Русь на той час уже давно перестала бути далеким від Константинополя союзом напівдиких племен, а перетворилася на велику сусідню державу із солідним економічним та військовим потенціалом. Перспектива отримати релігійний вплив на цього сусіда як типово правовий, значила для Візантії не тільки спокій на одному з кордонів, але й майбутні сподівання, як мінімум, на отримання протекторату над цією територією.
Зараз дуже важко ідентифікувати, чи добре розумів усе це князь Володимир, але безперечно, що ці перспективи побачив його син, Ярослав Мудрий. Уже до його правління церква отримала фактичний правовий статус "держави у державі', а на чолі з візантійськими митрополитами, що захищали інтереси Константинопольського базилевса, ця структура в критичних обставинах могла повернутися проти волі та інтересів Київської Русі і князя як її уособлення. Політична боротьба на рівні правової знайшла своє відображення в традиційно політико-правовому рішенні Ярослава призначити без згоди константинопольського патріарха на митрополичу кафедру в Києві першого митрополита, руського за походженням - Іларюна. Собор єпископів усіх єпископій Київської Русі, що відбувся 1051 р. в Києві і на якому митрополитом усієї землі Руської був обраний ієрей Берестовської церкви Святих Апостолів Іларіон, відкриває в історії православної церкви на території майбутньої України нову сторінку - етап руських митрополитів, який у нашому контексті презентує новий конкретно-історичний цикл соціальної активності української правової свідомості, що мав високу соціальну активність.
Більшість населення Київської Русі повинно було позитивно сприйняти рішення Ярослава через наявність певних антивізан-тійських настроїв. Їх існування можна пояснити тим, що, по-перше, після поразки дружини Вишати (воєводи Володимира Ярославича) у 1043 р. під Варною близько тисячі руських військовополонених були осліплені за наказом базилевса Костянтина Мономаха. По-друге, християнізація Київської Русі як правова процедура світової соцілізації українського права проходила не настільки мирно, як хотілося б князям та церковним ієрархам. Багато людей не хотіли відмовлятися від віри батьків, своїх традицій та звичаїв, які, безперечно, мали для них правове значення та відповідний правовий інтерес як релігійний. Санкції візантійських кодексів, за суттю, як типово правові, за злочини проти християнської моралі та християнських цінностей, з погляду слов'ян, були надто жорстокими - уже тривалий час смертна кара та членоушкодження в руському звичаєвому та княжому праві застосовувалися - пльки за найтяжчі злочини, а, наприклад, для візантійської Еклоги це були ледь не найпоширеніші санкції. Здається сумнівним, що під час церковних судів вихідці з Візантії враховували ці обставини у своїх вироках. Думаємо, що такі саме моменти спроможні ідентифікувати історичну трансгресивну видозміну релігійного права у світське, ментально опосередковане, а разом з цим першу зміну релігійного лінійного, теологічного й телеологічного принципу українського правового нормотворення на нелінійний, візантійський, позитивний, більшою мірою світський.
Доказом існування традиційно актуальних проблем, маючих вихід на соцільно-правову поверхню сьогодення, що виникали з типово законодавчо-правових розбіжностей руського та візантійського (як й будь-якого іноземного) права, можна нагадати добре відому історію, що була переказана Нестором [Див. 3]. Християнські єпископи прийшли до князя Володимира і стали запевняти його замінити розповсюджені ще з дохристиянських часів у законодавстві Київської Русі вири (штрафи) за розбійні напади прийнятою у візантійському законодавстві смертною карою (Нестор згадує саме розбій, але багато дослідників вважають, що йшлося про ціле коло злочинів, пов язаних із замахами на життя людини). Володимир, що тільки перейшов у християнську віру, де в заповідях проголошувався принцип "не вбивай", відмовився від цієї пропозиції, кажучи, що не хоче грішити. За допомогою богословських тонкощів, єпископи, що, звичайно, робили все це з дозволу та згодою митрополита, змогли переконати князя змінити руське право. Але потім таке рішення теж неодноразово змінювалось. Якщо до Ярослава Мудрого й існували переклади візантійських правових норм з грецької мови, то в дуже обмеженій кількості, що не давало місцевому населенню, навіть тим, хто вмів читати, можливості перевірити чи проконтролювати дії відповідальних осіб. Мабуть, саме через усі ці фактори пропозиція Ярослава Мудрого про призначення "руського" митрополита була так позитивно сприйнята на різних суспільних рівнях Київської Русі.
Адже, Ярослава не могла не приваблювати проголошена ще за імператора Юстиніана ідея "симфонії церковної та світської влади'' - де оптимальною для правового розвитку держави та благополуччя підданих є законодавчо-правова співдружність голови світської та голови церковної влади в країні, де перший царює над тілами, а другий - над душами народу. Для Візантії ж, до речі, це гасло так гаслом і залишилося. Один імператор за іншим постійно втручалися не тільки у внутрішні правові справи церкви, але й у питання правових догм, не зупиняючись перед скасуванням правових повноважень представників церковної адміністрації, їх вигнанням, і навіть стратою. Іларюн вдало поєднував у собі патріотизм, ввічливу повагу до Константинопольського патріарха, інтелект та здоровий глузд. Він зрозумів, що для Київської Русі буде доречна рецепція візантійського права, але не механічна, а чітко зважена, оброблена й доповнена у зв'язку з місцевими потребами. Після прийняття християнства, разом з новою релігією "з рук" Візантії Київська Русь отримала доступ до скарбниць світових надбань теорії та практики юридичної науки. За допомогою визначних осіб в історії Київської Русі були знайдені оптимальні шляхи пристосування отриманих знань для блага її населення і прогресивного розвитку її державності. Поява Кормчих книг на території Київської Русі була закономірним процесом, який безперечно випливав з існуючої ситуації на політичній арені тих часів. Сам факт створення збірок Кормчих переводив історію держави і права України на новий еволюційний виток.
Таким чином, проведений нами методологічно-правовий зріз різночасово-просторових передумов з'явлення на території Київської Русі Кормчих книг як законодавчих документів світового зразка, які мали різноциклові характеристики правового усвідомлення конкретно-історичних вимог і потреб україноментального праворефлексивного пізнання у власній соціальній активності, надає змогу ідентифікувати їх як законодавчі знаково-матеріальні відбитки візантійсько-римського права, що свідчать про цикловий характер розвитку української правової свідомості як соціологічного українського права.
1. Липшиц Е. З. Очерки истории Византийского общества й культурн. (VIII - первая половина IX в. ) - Москва: Ленинград, 1961. - С. 229.
2. Соколовъ Н. О вліяніи церкви на историческое развитіе права. - Б\м. - С. 112
3. Рогожин А. Й. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі. (VІ - початок XII ст. ) // Історія держави і права України. - К., 1996. - С. 37.
4. Щапов Я. Н. Государство й церковь Древнєй Руси. - М, 1989 - С. І4.
5. Повість времяних літ. Літопис (за Іпатським списком): Пер. В. В. Яременка. - К., !990
6. Дмитрієнко Ю. М. Маргінальна правова норма як акт девіантної правосвідомості // Державо і право. Збірник наукових праць. Вип. 18 Киів, 2002. -С. 12-17
7. Дмитрієнко Ю. М. Про нетрадиційну природу посттоталітарних правових рефлекеій як правової свідомості: теоретико-методологічні підходи до ідентифікації П актуального стану та проблем // Науковий вісник. Серія "Філософія". Вип. 13. - Хареків: "ОВС", 2002. - С. 23-29
8. Дмитрієнко Ю. М. Основи правознавства (основи права). Опорний конспект лекцій. Навчально-методичні матеріали для еемінарськи занять: учбовий посібник, навчально-методичний посібник. - Харків: Академія, 2003. - 23 с.
9. Дмитрієнко Ю. М. Мистецькі твори художніх дизайнерів як філософсько-правові: до актуальних завдань законодавчого захисту інтелектуальної власності. // Матеріали науково-практичної конференції "Актуальні проблеми правового захисту інтелектуальної власності в Україні", що відбулась 21 березня 2003 року у Національному університеті внутрішніх справ. - Харків:НУАС, 2003. - С. 16-21
10. Дмитрієнко Ю. М. Українська екологічна безпека життєдіяльності з найдавніших часів до початку 90-х рр. ХХ ст. (до постановки питання про циклову природу екологічної правосвідомості). // Матеріали курсантського наукового семінару Національного університету внутрішніх справ "Екологічна безпека України ХХI століття" . Харків:НУВС, 2003. - С. 17-22
11. Дмитрієнко Ю. М. Традиційні та нетрадиційні моделі правових посттоталітарних рефлексій. // Ученые записки Таврического национального университета им. В. Н. Вернадского. Том 15 (54). N2. - Симферополь, 2002. - С. 119-127
12. Дмитрієнко Ю. М. Негативні заоротні у девіантній правосвідомості. // Нова парадигма. Вип. 30. - Запоріжжя, 2003. - С. 200-203
| назад | Зміст | далі |