| назад | Зміст | далі |
Творення нової посттоталiтарної правової реальностi визначає, як бачимо, важке i небезпечне звiльнення вiд тривалочасових, патологiчно дiючих у сучасному правовому полi мiфiв позитивного (лiнiйного), п о в е р х о в о г о правосвiтосприйняття та вiдповiдного мислення. Цi мiфи - у девiантному правоусвiдомленнi об'єктивного свiту i свiторозумiннi, функцiонально не спроможному сутнiсно iдентифiкувати та природно дефiнiцiювати вимоги i потреби iснуючої девiантної моделi перехiдного, кризового розвитку права i закону, характерного для посттоталiтарних суспiльств.
Цi мiфи, вважаємо, є наслiдком патологiчної дiї старої, “ньютонiвсько-картезiанської”, механiстично-сцiєнтичної парадигми свiтоспрiйняття, рудиментарно домiнуючої на україноментальному теренi у позитивному правi. Стара парадигма, яка у своїй iдейно - свiтогляднiй площинi побудована на спрощених iдеях класичної механiки, не спроможна на свiтоглядно-позитивному тлi домiнантного мислення природних речей фундаментально, у площинi визначення концептуальних проблем i завдань, прояснити той девiантний тип правозаконодавчого руху, що склався на теренi колишнього радянського права i закону та дiстався у спадок новiй Українi.
Пiд парадигмою будемо розумiти сукупнiсть стiйких загальнозначимих норм i методiв науково-теоретичної органiзацiї емпiричного буття на iдейно - свiтоглядному рiвнi як принциповiй моделi цiлепокладального смислопородження у межах спадкоємностi етнотрадицiї (=нацiональної самосвiдомостi).
Для поглибшого розумiння змiсту сучасного неусталеного правозаконорозвитку, шо нагадує за своїми середовищними параметрами правовий (неправовий) х а о с, який, вважаємо, аксiологiчно характеризує посттоталiтарну сутнiсть як стану, так i полiварiантно-розвиткових орiєн-тацiй сучасного права, вважаємо, затребує концептуально-параметральний перегляд та парадигмально-наукове переосмислення глибинної, причинної сутi вiтчизняного iсторико-правового руху, який детермiнантно заклав (i продовжує закладувати) у нашому часо - просторi девiантнi трансформацiї буття.
Узагальнюючи прогресивнi уявлення теоретикiв-правознавцiв про те, що за сучасних умов правової реальностi прiоритетного значення набуває розгляд процесуально-динамiчних якостей правового буття, якi конкретно - п р е д- м е т н о дефiнiцiюють функцiональний характер роз-виткових здiйснень, зазначимо, що феномен правового усвiдомлення, за нашою думкою, який за позитивних (лiнiйних), посттоталiтарних умов має кризовий цикл своєї соцiальної активностi, репрезентований на телеологiчному рiвнi у девiантнiй правосвiдомостi, якраз найбiльш оптимально вiдповiдає контексту тих потреб i вимог, що характеризують у методологiчнiй площинi процесуально-якiснi сторони девiантних правозаконоздiйснень i трансгресивно рухають вперед “живу” правову бутнiсть. Правосвiдомiсть, як “штатна” структурна частина феномену свiдомостi, є, можемо правомiрно вважати, специфiчним явищем соцiальноїприроди, домiнантною, системно-сiнергетично детерминованою моделлю її свiтоглядно-аксiологiчного вiдбиття та часо-просторового правового вимiру за часiв перехiдного розвитку українського права [Див. 10].
В зв'язку з цим, вона є, водночас, ”завжди” узагальненим праворезультатом свiтоспоглядального розвитку атрибутивних якостей соцiальної природи i “вiчно” постiйним процесiйним становленням рiзних, ментально - структурованих (щонайменш опосередкованих ) властивостей рiзних типiв (моделей, циклiв) вимiру правового буття соцiальної природи через ментальнi норми нацiонально-законодавчого вимiру цього правового буття (соцiальної природи), у його конкретних iсторико-правових проявах i формах. Але характер iсторичних форм правового буття, яквiдомо, детермiнує, формує, вызначає та iдейно легiтимiзує (разом з їх iдеологiчною легалiзацiєю) та чи iнша свiтова (як правило iдейно стiйка) правова традицiя, iдiома, або їх санкцiонована чи несанкцiонована девiвцiя, або девiацiї рiзних типiв.
У такому розумiннi природна правосвiдомiсть ментально поєднує та iсторично наслiдує у своєму репродукуючому формозмiстi функцiонально домiнантнi риси окремо феномену права (як форми) свiтоглядного явища (правового змiсту) i окремо феномену iзоморфної свiдомостi, похiдного вiд менталiзованого змiсту права як наднацiонального яви-ща. Феномен свiдомостi в формозмiстi правосвiдомостi нами уявляється як рухомий свiтозасвоювальний процес соцiологiзованого вимiру правової реальностi певного соцiуму у певних правових її формах.
Як i кожне природне явище, правосвiдомiсть, соцiально вiдбиваючись у конвенцiйно змодульованому ретроспективному змiстi правових традицiй та норм права, завжди спроможна репрезентувати, за нашою думкою, конкретний, адекватний соцiально-свiтоглядним умовам, цикл (рiвень, ступiнь) соцiальної активностi або iнтенсивностi комунiкативно-соцiологiзованої форми праворозумiння сутностi права, а також вiдповiдного правотворення, праводослiдження та правозастосування у змiстi правового поля i певних окремих соцiально-правових спiльностей, i у кожнiй соцiально-iсторичнiй реальностi окремо. В залежностi вiд соцiально-економiчних, духовно-культурних, iдеологiчних, полiтичних та iнших умов, причин, потреб i вимог часу кожен конкретний цикл правового усвiдомлення тих чи iнших соцiальних реалiй, за дослiдженнями автора, має вiдповiдну форму свого свiтоглядного вiдбиття та аксiологiчного вимiру, що спроможно виявлятися крiзь функцiональне використання у сучасних правоздiйсненнях або формальної, абонеформальної спадкоємностi правової традицiї [Див. 9].
Додамо також, що за аргументованими позицiями автора, вiддзеркаленими в авторськiй монографiї, спадкоємнiсть української етнотрадицiї, яка є нiчим iншим, як ядром духовностi будь - якого суспiльства, спроможна принципово визначати сутнiсть теоретико-практичного розумiння та здiйснення соцiальних перетворень, якi i спричиняють принциповi змiни в нацiональнiй самосвiдомостi, i спричиняються цими змiнами, зумовленими певними порушеннями звичайних, природних чинникiв розвитку нацiональної самосвiдомостi.
Ураховуючи також те, що право як наднацiональне явище соцiальної природи через свої ментально структурованi правовi норми системно належить до єдиної спадкоємностї української етнотрадицiї i є в зв'язку з цим її логiчною пiдсистемою, а також те, що свiдоме правобуття не може здiйснюватись не iнше, нiж як за допомогою винаходження зерна рацiональностi права, або її iдеї, яка завжди спроможна пояснити сутнiсть та призначення не тiльки сенсу й природи змiсту свiтоглядного усвiдомлення природного руху правової матерiї, але i тих критерiєв, принципiв та обставин, за яких вiдбуваються логiко-детермiнантнi змiни, трансформацiї та девiацiї правової iнформацiї або правової речовини, або форми права, котрi можуть бути принципово поясненi з точки зору концептуальних бiфуркацiй правової традийцiї та правової iдiоми, що виконує фiлософiя права - феномен правосвiдомостi, а також девiантної правосвiдомостi як її пiдсистеми, правомiрно буде належати категорiальному апарату фiлософiї права, яка дослiджує iдею права як ii природну сутнiстью
Девiантну правосвiдомiсть як фiлософсько-правову категорiю будемо розглядати як такiй феномен лiнiйних трансформацiй української правової традицiї, якiй системно - структурно характеризує кризовий цикл соцiальної активностi правового усвiдомлення (правосвiдомостi) конкретної соцiально-правової реальностi (речовини i матерiї-права i закону), яка принципово типова системно-кризовому правовому буттю перехiдного, кризового суспiльства. У нашому зразку - українського, посттоталiтарного, яке за сучасних умов, мабуть, суспiльно трансформується не за домiнантними законами лiнiйної моделi соцiально-правового руху цивiлiзацiйних перетворень.
Девiантну правосвiдомiсть як фiлософсько-правову категорiю не можна розглядати йзольовано вiд iнших категорiй фiлософiї права, наприклад - правова iдея, iдеал, iдiома, традицiя, правова iнформацiя як правова речовина, або право, правова матерiя, або закон та iн., змiст яких будемо поступово нами розкриватися по мiрi їх застосовування у тканинi нашого дослiджння.
В зв'язку з тим, що девiантна правосвiдомiсть, вiддзеркалюючи потребу у створеннi категорiальної методологiї осягнення перехiдної правової iдеї (iстини, сенсу, факту i аксiологiї) у цiлому перехiдного буття українського права, рефлексуючи правомiрнi девiантнi пошуки свiтоглядної iдеї пiзнання свiту як його iстини, з їх полiцiнсними напрямками, маючi на метi визначення позитивного моменту елементарно пояснювальної розумовостi сенсу кризового буття, охоплює (або спроможна охопити) своїми граничними поняттями визначальну сутнiсть майже усiх аспектiв перехiдних його характеристик, якi логiчно мають вiдповiднi риси аутентичної резонансностi загального тла правового середовища. Цi лiнiйно упорядкованi девiантнi пошуки на рiвнi вiдповiдного девiантного правоусвiдомлення векторно трансформуються у осягненнi iнших, нелiнiйних шляхiв розв'язання сутностi перехiдного буття в цiлому, яке, мабуть, виходить за межi будь-якої можливої перспективи звичайної, лiнiйної моделi правової та соцiально-правової реальностi в цiлому, а також її трансформацiї.
В такому розумiннi девiантна правосвiдомiсть у єдинiй спадкоємностi української етнотрадицiї (= нацiональної самосвiдомостi) є таким циклом лiнiйної соцiальної активностi природної, ментально структурованої правосвiдомостi, який за своєю природою системно ха-рактеризує та соцiально вiдбиває iдейну сутнiсть усього перехiдного правового буття, i є, на наш погляд, методологiчною сутнiстю або ядром iдейно-духовного пошуку i наповнення альтернативних лiнiйним нелiнiйних методiв, методик та принципiв теоретико-практичного розумiння природи й сенсу сучасних кризових змiн українського правового руху. Одже, за допомогою усвiдомленого вивчення правових девiацiй рiзних типiв, форм, моделей i зразкiв, їх санкцiонованих i несанкцiонованих рiзновидiв, будемо надавати статусу девiантної правосвiдомостi рис природного вектору наукових дослiджень цiлiсної матерiї посттоталiтарних змiн, якi самi (дослiдження) є узагальнено-девiацiйними, бо не можна принципово-логiчно пояснити законами формальної логiки поступального, лiнiйного руху iсторичного праворозвитку тi змiни кризової, методологiчно непередбачуваної суспiльно-правової трансформацiї, якi виходять з поля необхiдної їх координацiї, що не дає можливостi будувати адекватну сучасну правову парадигму вiдповiдного свiтовiдношення та свiтоорiєнтацiї за умов н е к е р о в а н о г о поглиблення кризового розвитку посттоталiтарного буття. Сучасне переосмислення кризового правозаконобуття вимагає вико-ристовувати активнi методологiї, якi, дослiджуючи рiзнi боки праворозвиткових девiргенцiй, знаходить саме тi її iстотнi риси, а серед них одну, концептуально спроможною схарактеризувати природну сутнiсть багатьох праводевiацiй у їх єдинiй природнiй сутностi, що виходить з доконечної мети iснування правових речей, а остання - з природної iдеї правозаконоусвiдомлення i творення, здiйсненого нiким iншим як людиною, а одтак за логiкою iснування та пiзнання людської думки. У якостi такого зразка можемо рекомедувати методологiю трансцендентального синтетiчного фiлософування (вчення про логiчнi, гносеологiчнi, онтологiчнi, феноменологiчнi, етико-аксiологiчнi, етико-деонтологiчнi можливостi в пiзнаннi), запропоновану у науковий свiт в п е р ш е доктором юридичних наук Л. В. Петровою [Див. 22, 23, 24].
Методологiя дозволяє, на наш погляд, у унiверсально-теоретичнiй площинi вишукати м е т у буття посттоталiтарного права, яка виходить з iдеї права, онтологiчно цiлепокладена у розвитковому вiдношеннi, орiєнтується на iдею i зорiєнтована на її пошуки. У цьому контекстi, вважаємо, бiльш зрозумiлою є природна сутнiсть перехiдних, девiантних правоздiйснень, що онтологiчно виходять iз гносеологiчно - телеологiчної сутностi їхнього генезису, вiддзеркаленого у девiантому правоусвiдомленнi (девiантнiй правосвiдомостi), думаємо, теж, за аналогiєю системних девiацiй посттоталiтаризму, парадигматично зорiєнтованому
У нашому контекстi пiд девiацiями права, зафiксованими у девiантнiй правосвiдомостi будемо традииiйно розумiти вiдхилення права i “правової свiдомостi як рiзновида соцiального вiдбиття” (В. О. Чефранов) вiд н о р м лiнiйного, позитивного, поверхового праворозумiння й правосприйняття, рефлексованого у спадкоємностi етнотрадицiї (= нацiональної самосвiдомостi), де спадкоємнiсть правосвiдомостi є пiдсистемо-пiдструктурою останньої [Див. 33 ]. Цi норми, за дослiдженнями автора, мають с и с т е м н и й характер за зразками законодавчих систем, що репрезентують у нормах закону соцiально вiдбиту законодавчу i с т и- н у як iдейно-свiтоглядний маркер конкретно-iсторично пiзнаної (мислимої, iдентифiкованої) правової iдеї.
Вважаємо, що такий шлях розвитку права i закону, спираючийся на ментально структурованi закономiрностi (закони) трансформацiї етнотрадииiї, не спираючийся у своєму розвитку на пошуки глибинного, природного єства права i закону, є позитивним, поверховим, який може за певних розвиткових умов i обставин бути невiрним, помилковим, хибним або штучним, а така модель - конкретно-iсторичною, позитивно-лiнiйною, шо належить iсторичному праворозумiнню у межах iсторичної школи права.
Але за якими ознаками ми можемо говорити про те, що, наприклад, право чи закон розвиваються за природною схемою (моделлю), традицiйно сталою та цивiлiзацiйно озовнiшнною?
У цьому вiдношеннi метод трансцендентального синтезу, погоджений з сучасною новою онтологiєю та методологiя трансцендентального синтетичного фiлософування Л. В. Петрової дозволяє як на лiнiйно-iсторичному, так й на будь - якому щаблi розвитка права, вважаємо, i с т и н н о оцiнити стан буття права i закону, розглянути iсторiю та визначити перспективи останнiх, виходячи з природної iдеї права як причини закону i будь-яких правозаконоздiйснень. Метод i методологiя трансцендентального (iдейного) синтезу Л. В. Петрової на прикладi дефiнiцiйованих нею фундаментальних проблем методологiї права надає можливiсть здiйснити “суто фiлософську вимогу мислити цiле i граничне усiх правових речей . . . у онтологiчно-телеологiчний . . . пошук загубленої глибини права заради його первiсного прояснення . . . Мислити граничними поняттями, продумувати всi питання не до середини, а до самого кiнця, що надає думцi завершеностi, дуже важко, але такого мислення потребує предмет фiлософiї, а вiдтак i фiлософii права. ” [24;9].
Зазначимо, що на позитивно-лiнiйному рiвнi правозаконотрансформацiй, який дозволяє вишукувати сутнiсть права поза її iдеєю через спадкоємнiсть розвитку права, ментально адаптовану лише на певному етнотериторiальному часо - просторi та у межах певної правової традицiї як пiдсистемо-пiдструктури вiдповiдної етнотрадицiї (= нацiональної само-свiдомостi) методологiя трансцендентального синтетичного фiлософування спроможна iдентифiкувати, оновити та цивiлiзацiйно зрозумiти як загальне походження, наприклад, українського права, але й покласти не тiльки е в о л ю ц i й- н и й принцип фундаментального фiлософського мислення iдеї будь-якої природи як природної iдеї будь-яких речей, виходячи з iдеї природи будь-якої речi як кiнцевої мети вiдповiдної речi (цiєї природи). Така методологiя дозволяє мислити й оцiнювати будь-якi правовi конкретностi як ц i л i не тiльки в категорiях можливостi, але i у категорiях належного i смислу як певної конкретно-iсторичної правової епохи, так й будь-якої iншої. Унiверсальнiсть методологiї трансцендентального синтетичного фiлософування Л. В. Петрової, за нашою думкою, полягає саме у можливостi її використання не тiльки по вiдношенню до права, але й до будь-якого природно-буттєвого явища, природно-буттєвої речi, природно-буттєвого предмету, об'єкту i суб'єкту. Тодi, говорячи про природнi, або неприроднi шляхи його розвитку, дослiдження чи будь-якої iнтерпретацiї будемо говорити про природнi, коли пiзнається природна iдея явища, речi, предмету, суб'єкту, об'єкту, i неприроднi - коли пiд час розвитку, дослiдження чи будь-якої iнтерпретацiї означеного явища, речi, предмету, суб'єкту, об'єкту на природне призначення цих пiзнавальних субстратiв буття: речей, явищ, предметiв, суб'єктiв i об'єктiв, що виходить з природної iдеї кожного феномена природи окремо - не звертається уваги, коли речi природи iнструментально використовуються не за їх iдейною целеспрямованiстю та смислозмiстопокладенiстю як кiнцевою метою iснування у буттєвому свiтi та у весвiтi. У такому аспектi право як i будь-яка iнша природна рiч, пов'язується з iснуючими закономiрностями (законами) людської природи або природи людини, яка за своїми онтологiчними характеристиками зумовлює гносеологiчне запровадження у буттєво-iнструментальний свiт своєї субстанцiйної сутностi як н а ч а л а природомислення, що виходять з розумної свободної волi людського духу. У зв'язку з цим, онтологiчною субстанцiєю права, як i будь-якої природної речi, або речi, природа якої не пiзнана, йдучи за логiкою думки Л. В. Петрової, що торує з розумної свободної волi людського духу - є саме людський дух (iдея) права. Будемо теж зазначати ще одну, на наш погляд, унiверсальну позицiю методологiї трансцендентального синтетичного фiлософування Л. В. Петрової про те, що сутнiсть права, вважаємо, як i будь-якого iншого природного явища, речi, має м е т а ф i з и ч н у природу, що цю сутнiсть можна пiзнати, лише розкривши ф i л о с ф с ь к е його джерело, “а воно - у природi людської особистостi, в її дусi, субстанцiєю якого є свобода” [24;. 10].
Думаємо, будь-якi iншi природнi явища, як право та правовi речi, повиннi пов'язуватись з закономiрностями людського буття у його граничнiй цiлiсностi як її буттєва частка, що має суттєвi (iдейно-парадигмальнi) ознакi як за своїм змiстом, так i формою. Розумючi право духовним феноменом або феноменом духовного буття, що несе у собi позачасовi, причинно - п р о с т о р о в i начала, якi рефлексують природну iдею будь - яких часових наслiдкiв, що виходить з просторових детермiнацiй майбутнього її часових дискретностей i реалiзуються за конкретно - iсторичних умов законодавчого ч а с у, саме духовний початок права, вважаємо, за iдеєю Л. В. Петрової, яка i будь - якої природної речi та явища, є тiєю первiсною якiстю та тим первiсним “першоштовчком”, з якого повинне здiйснюватись будь - яке подальше трансформування та осмислення права, а також будь-якого природного явища, природної речi чи явища i речi, природа яих не осмислена.
Подiбне розумiння права як iдейно-духовного феномена природного пiзнання (родової правової природи), як пiдкреслює Л. В. Петрова, правомiрно трансцендує праву риси константної унiверсалiї та каузального джерела гносеологiчно похiдних вiд нього юридичних фактiв (закону)(видової правової природи), гадаємо, маючих категорiально залежний характер та свiтоглядну сутнiсть. У такий спосiб право як феномен репрезентує цивiлiзацiйно озовнiшненi в и м о г и (що мусить бути) до законодавчого руху i розвитку, який емпiрично фiксує лише те, що є у наявному, лiнiйно-позитивному, конкретно-iсторично зумовленому свiтi правопiзнання та правоздiйснення.
Позитивно-лiнiйнi дефiнiцiї будь-якої речi, права зокрема, є нефiлософсько-опосередкованою сукупнiстю норм, що на законодавчому рiвнi примусово забезпечуються державою, не поглиблюючись у природу цих норм. У свою чергу, “правове фiлософування розпочинається з необхiдностi розпiзнавати фiлософський i науково - позитивний пiдходи до права, i що погляд на право як елемент людського буття у його цiлостi й граничностi, атрибут людського духу є фiлософським розумiнням права. Пiд цим кутом зору питання права є в а ж л и в и м и проблемами фiлософiї, оскiльки сама фiлософiя пiзнає с у щ е (людське буття) у його цiлостi й граничностi” [24;9].
Вважаємо, що пiзнання природної сутностi права як феномена природного пiзнання, атрибутивно цiлепокладеного у фiлософських джерелах його осмислення, у тому числi як i будь-якої речi, виходячi з природної iдеї права, а також вiдповiдної природної iдеї будь-якої речi, яка, у свою чергу, має своїми витоками онтологiчну природу людини, є сферою еволюцiйної школи мислення (пiзнання, iдентифiкацiї) природних речей або тих речей, природа яких не осмислена (не пiзнана). У позитивно - сцiєнтистськiй моделi правомислення методологiя трансцендентального синтезного фiлософування, думаємо, є останньою новiтньою методологiєю прогресивного, у н i в е р с а л ь н о г о осягнення прородної iдеї творення та iснування будь-яких природних речей або речей, природа яких не пiзнана, що дає можливiсть iстинно зрозумiти сутнiсть будь-якої речi, виходячи з доконечної мети її iснування у певному середовищi свiтового буття, того часо-простору, де вона була створена як “самдостатнiй” маркер суб'єктивного пiзнання всесвiту та смислопокладена у категорiях належного (буттєвого) правокультурного середовища як свiтовий артефакт пiзнання (або iнструментально-методологiчний механiзм теоретичного здiйснення новiтньої методологiї права).
У такому вiдношеннi можна дефiнiцюювати феномен права як самодостатню можливiсть еволюцiного мислення суб'єктiв пiзнання правового сущого. А саме: право можна уявляти гносеологiчною спроможнiстю (можливiстю) правового с у щ о г о суб'єктiв пiзнання як феноменiв е в о л ю- ц i й н о г о простору функцiонально саморефлексувати с е б е як самодостатнiх о б' є к т i в соцiально-правового буття конкретно-iсторичного часу (дискретного правового простору).
Закон - гносеологiчною фiксацiєю у реальному свiтi знаково-матерiального н а л е ж н о г о переважнiй бiльшостi суб'єктiв пiзнання певного дискретного правового простору як феноменiв i с т о р и ч н о г о простору себе самодостатнiми об'єктами соцiально - правового буття.
Знову виникає наступне питання: - У який спосiб можливо здйснювати оптимальне правове усвiдомлення як рiзновид соцiального вiдбиття об'єктивного стану права i закону, що знаходяться на етапi перехiдного, девiантного правозаконоруху? Або коли правову iдею не використовують, коли їй не довiряють? Або пропонують у якостi правової iдеї як природного орiєнтира та кiнцевої мети iснування права iншу iдею чи будь-що iнше? Або стан правового усвiдомлення є за природою девiантним, шо не дає можливостi використати правову iдею, її цiлепокладальну та смислозначущу зорiєнтованiсть як функцiональний орiєнтир правозаконоосмислень i вiдповiдних трансформацiй?
А що робити, коли природна сутнiсть права, що концентрується у природнiй iдеї права, наприклад, визначена не вiрно? Або природна сутнiсть права репрезентована не у правовiй iдеї, а у чому-небудь iншому? У який спосiб треба розумiти ту соцiально-правову реальнiсть, що склалась на постоталiтарному правозаконодавчому теренi, коли, урахоуючи реальний статус фiлософiї права, iснуючi науковi роз-робки як iнструментально-методологiчнi моделi теоретичного здiйснення кризового, девiантно-перехiдного буття права i закону, писанi закони, їх норми не виконують покладених на них функцiй? Є закони, законодавча база, але вони не ефективнi, бiльш того, у багатьох випадках, непрацюючi. Коли правозаконодавче поле посттоталiтарного руху, його правоусвiдомлення резонансно знiмає на собi п а р а д и г- м а л ь н о зорiєнтовану загальну розвиткову девiантнiсть суб'єктв посттоталiтарного простору, якi рефлексують (або намагаються рефлексувати) себе як о б' є к т i в (до рiвня самодостатностi) буття перехiдного, девiантного пострадянського часу?
Тодi будемо розумiти фiлософську (iдейну, телеологiчну) i науково-теоретичну (позитивну) площину дослiдження явищ кризового, девiантного посттоталiтарного буття права як легiтимiзацiю хвильоподiбного, маятникового руху правової матерiї мiж двома протилежними полюса-ми дивергiенцiйних коливань права та девiацiй правопiзнавальних методiв i методологiй, що рефлексують у собi два шляхи (форми) iснування, усвiдомлення та пiзнання трансформацiйного руху правової матерiї, внаслiдок чого створюється (поновлюється, формується) i д е я перехiдно-го, кризового (девiантного) iснування, розвитку права, а також новiтня методологiя науково-теоретичного мислення (пiзнання, iдентифiкацiї) буттєвої даностi.
Зазначаємо, що девiацiї пострадянського права, рефлексованi у девiантному правоусвiдомленнi, маючi своїми вихiдними даними на одному розвитковому полюсi у м а к с и- м а л ь н о м у (позитивно-сцiентистському) вiддаленнi вiд iдеального (iдейного) розумiння сутностi права спектр реальних девiацiй, обмежених рiвнем як загальнотеоретичного, так i правового прикладного знання, а також рiвнем технiко-технологiчного засвоєння цього знання, на iншому, у м i н i- м а л ь н о м у наближеннi - до умовної межi знаннєво-технiко-технологiчного, iдеального (i д е й н о г о, телеологiчного) розумiння правової iдеї, поширюючей iдейну сутнiсть права на усi правозаконодавчi явища будь-якого розвиткового плану, не м о ж у т ь коливатися за межi та поза межами цих полюсiв, вiдбиваючих у максимальному вiддаленнi в и м о г и правового руху, у мiнiмальному наближеннi - потреби нацiонального законотворення, соцiально вiддзеркаленого за перехiдною, системно-кризовою моделлю девiантного правоусвiдомлення (девiнтної правосвiдомостi). Остання т р а н с г р е с и в н о виходить з природної iдеї ментально структурованої правової свiдомостi - соцiально вiдбивати на суспiльному рiвнi о д н о р i д н i, системно гомогенiзованi юридичнi ф а к т и, належнi духовнiй сферi суспiльства, т е л е о л о г i ч н о репрезентованiй у спадкоємностi етнотрадицiї (= нацiональної самосвiдомостi). Гранично завершуючи свою функцiональну онтологiю на кризовому циклi своєї соцiальної активностi або у феноменi девiантної правосвiдомостi як вiдбиття перехiдних змiн у тих функцiонально - девiантних можливостях сiнергетично-середовищного поля - правової культури як нелiнiйною, середовищно - сiнергетичною i д е є ю (iдеалом, граничною межею) функцiонально-дiєвої властивостi девiантного правоусвiдомлення (вiдбиваючей рiзнорiднi, гетерогенiзованi юридичнi факти), тепер вже звичайна, ментально структурована правосвiдомiсть як девiантна, гадаємо, спроможна процесуально-iнструментально визначити за лiнiйно-позитивною, ментальною i д е є ю правосвiдомостi той максимально-оптимально пристосований векторний н а п р я м о к конкретно- iсторичних трансформацiй права i закону, що виходить з iдейної (iдеальної) сутi природної правосвiдомостi, функцiонально репрезентованiй у правовiй культурi, створюючей духовно-матерiальнi артефакти конкретно-iсторичного мислення правової iдеї через вiдповiднi законодавчi iстини - норми законiв, яка водночас є середовищем трансцендентальної змiни нелiнiйного (телеологiчного) принципу розвитку права i закону на лiнiйний (позитивний, сцiєнтиський) й навпаки.
Таким чiном, уявляючи правову iдею як iдеальний ц е н т р (ядро, основу) здiйснення та коригування руху права i закону за будь-яких часiв, iсторико - еволюцiйнi девiацiї як свiтоглядну п е р i ф е р i ю правозаконорозвиткових трансформацiй посттоталiтарного часо-простору (парадигмально-девiантного за своєю природою), його правоусвiдомлених ротацiй та бiфуркацiй, пропонуємо девiантну правосвiдомiсть як той процесуально-функцiональний феномен перехiдного, девiантного буття та буття права i закону, спроможний на соцiологiчно-статистично-комунiкативному рiвнi iдентифiкувати як вимоги, так i потреби перехiдного, девiантного руху права i закону, а також потреби й вимоги вiдповiдного осмислення.
Одже, здiбнiсть девiантної правосвiдомостi як iдейно - свiтоглядної парадигми девiантних правозаконоздiйснень посттоталитарного правозаконобуття, соцiально рефлексувати девiантну цiлеспрямованiсть правозаконодавчого х а о с у у iдентифiкацiї того в е к т о р у еволюцiйно-трансгресивного розвитку, який виходить з властивостей етнотериторiально адаптованого ментального поля правової культури як того синергетичного середовища, що детермiнантно каузалiзує начальнi характерологiчнi параметри в и х i д н и х середовищно - цiлепокладальних орiєнтацiй, якi функцiонально супроводжують девiантний розвиток права i закону за цим вектором, є природною i д е є ю девiантної правосвiдомостi. А саме: iдейно - свiтоглядно упрядковуючи у системному вiдношеннi у соиiальному вiдбиттi рiзнорiднi, рiзнорiдно-однорiднi, хаотично структурованi юридичнi факти у однорiдно-екстереорiзованi, характернi традицiйному упорядкуванню у ментально-правовiй традицiї, девiантна правосвiдомiсть дефiнiцiює можливiсть соцiологiчно-статистчного здiйснення зворотних зв'язкiв, спроможних сутнiсно, на додатково - функцiональному рiвнi пiдсказати та зкорелювати, наприклад, т е о р е т и ч н о, без досвiдної практики iдентифiкованi вектори перехiдних, девiантних правозаконотрансформацiй. Адже, змiст девiантної правосвiдомостi, репрезентований у свiтоглядному вiдбиттi тих чи iнших, але парадигмально - системних девiцiй кризового буття пострадянського права як якостей правового хаосу перехiдного праворозвитку, спроможний самовизначити у внутрiшньому правокультурно-соцiумному середовищi шляхи свого як еволюцiйного, так i iсторичного саморуху засобом системної самоорганiзацiї свого середовища, за перехiдних умов тотожнього середовищу правової та соцiумної культури, вишукуючи у своїй самоорганiзацiї максимально активний та розумово цiлепокладений розвитковий орiєнтир самоздiйснення як у iсторичнiй, так i у еволюцiйнiй самотрансформацiї. Думаємо, що правова iдея, яка виходить з природних прав людини як найвищої соцiальної цiнностi, саме є таким максимально-саморефлексивним орiєнтиром, вище котрого будь-яких iнших нема.
У зв'язку з нашим методологiчним уявленням лiнiйного (позитивного, дiалектико-iсторичного) методу правопiзнання iдейно - вiддаленою г i л к о ю еволюцiно-телеологiчної м е т о д о л о г i ї загального пiзнання права як природної унiверсалiї, що виходить з родової правової природи та пiзнається у видових категорiях як належностях видової правової природи, правопiзнання зокрема, яке визначає природне, унiверсально-правове суще у категорiях законодавчого належного та ментально диференцiюється у категорiях законодавчих нормофiксовних iстин, а також соцiального смисла безпосередньої даностi, задля максимальноадекватного, динамiчного усвiдомлення тiєї патологiчного-радикальної руйнацiї старої, але дiючої постiдеологiчної системи правових цiнностей не можна не застосовувати у сучасному правоусвiдомленнi, вважаємо, м а к- с и м а л ь н о припустимi осмислювання, котрi спроможнi аргументовно визначити саме те (одне, єдине) серед них, яке буде оптимально р е з о н а н с н а з конкретно-iсторично iдентифiкованими потребами i вимогами.
Спробуємо конкретизувати нашi думки apriori.
На нелiнiйному, середовищно-сiнергетизованому двохполюсовому (онтолого-телеологiчному - позитивно-сцiєнтиському у синергетично-циклiчному середовищi правової культури з домiнантною орiєнтацiєю на онтологiчно-телеологiчний полюс) рiвнi правового усвiдомлення, що у нас репрезентується теорiю сiнергетики I. Прiгожина, яка має, за багатьма думками науковцiв, унiверсальну, науковопокладальну i с т и н н i с т ь i характеризує функцiонально-класичну сутнiсть б у т т я права, яке є перехiдним, можна актуально прослiдкувати за динамiкою девiантного (об'ємного) правоусвiдомлення як iдейно-свiтоглядною парадигмою девiацiй права i закону. Як бачимо, дослiдження стану перехiдних правозаконотрансформацiй в и х о д i т ь за межi є д и н о д и с ц и п л i н а р н о г о мислення.
А саме, у такому розмiрковуваннi виникає потреба у мiждисциплiнарному метолодогiчно-правовому мисленнi девiацiй як правозаконоздiйснення, так вiдповiдного правозаконоусвiдомлення. Гадаємо, що здiйснити це завдання можливо у межах новiтньої методологiї трансцендентного фiлософування Л. В. Петрової, теоретично опоередкованої теорiєю синергетики I. Прiгожина, котра спроможна максимально характеризувати, за нашими аргументами тiльки будь-яку перехiдну буттєву сутнiсть. Розглядаючи, таким чином, результативну можливiсть теоретико-практичного, мiждисциплiнарно - правового зрiзу фiлософського осмислення, наприклад, девiантної правосвiдомостi як некризового циклу н а л е ж н о г о (нормового) правового усвiдомлення перехiдних правозаконотрансформацiй у площинi лiнiйно-позитивної моделi соцiологiзованого п р о ц е с у некризового праворуху та водночас як цiлiсного парадигмального я в и щ а правового с у щ о г о (iдейного, сутнiсного) розвитково-еволюцiйної спрямованостi у площинi хаотизовано-синергетичного середовища правової та соцiумної культури, репрезентованої у онтологiчного-телеологiчної моделi синергетичної кореляцiї правового хаосу перехiдного буття права, зауважимо, що така цiлеспрямованiсть не дасть можливостi здiйсненню такого парадоксу, ”який буде полягати у тому, що людина, яка володiє найбiльш рацiональним пануванням над [правовим - Ю. Д. ] середовищем, стане людиною, керованою iнстинктом; коли iсторiя перестає бути слiпою долею, коли вона сама творить її. . . [24;3] Виникає необхiднiсть у наданнi двохполюсовому коливанню правоза-конорозвиткового маятника вiд одного полюсу - онтолого-телеологiчного, нелiнiйного ц е н т р у, який за наою логiкою є назавжди єдиним, статичним, до iншого, наприклад, iсторико-дiалектико-матерiалiстичногопозитивно-сцiєнтистської, лiнiйної, неєдиної, рухомої о к о л и ц i девiантно - розвиткого руху та навпаки, на тлi i у середовищi соцiальної, правової, правокультурної дiйсностi як сiнергетичного середовища, вiдбитого у девiантнiй правовiй свiдомостi на артефактих правової духовно-матерiальної культури, внаслiдок чого здiйснюється полiфункцiональнi формозмiстовнi пошуки iдеї, смислу та перспективи як усього нелiнiйно-синергетичного середовища соцiальної, правової, правокультурної дiйсностi, так i кожного його системного i структурного елементу, с т а т у с у фiлософського осмислення або ф i л о с о ф i ї кризового (девiантного) буття права. Внаслiдок такого фiлософського, мiждисциплiнарного осмислення кризового (девiантного) буття права можна принципово зрозумiти с т р у к т у р н у природу права, а разом з цим структурну природу кризового (девiантного) буття права.
Але знову виникає питання: - На тлi якого субстрату або у якiй межевiй граничностi можуть здiйснюватись парадигмально - хвильоподiбнi, девiантнi коливання розвиткового маятнику права (онтологiчно-телеологiчний полюс) i закону (позитивно-сцiєнтичний полюс), репрезентованi на етапi перехiдного праворозвитку у феноменi девiантної правосвiдомостi як кризовому циклi соцiальної активностi позитивної, некризового циклу ментально структурованої правосвiдомостi?
I врештi-решт: - Чим тодi розрiзняється методологiя трансцендентального синтетичного фiлософування Л. В. Петрової власне вiд синергетики, її iдейного пiдгрунтя?
Ми маємо на увазi якраз той варiант, коли природна правова iдея, що виходить з природи людини як доконечної мети i межi правового буття, iдентифiкована у теоретичнiй площинi методологiї трансцендентального синтетичного мислення права як той унiверальний розвитково-кореляцiйний орiєнтир нової еволюцiйної школи права, що виходить з глибокої давнини та пропонуює, як нам здається, найвищий щабель сучасного прогресивного, науково-теоретичного правоусвiдомлення, але подiбної п р а к т и ч- н о ї орiєнтацiї у пострадянському правозаконоусвiдомленнi не викликає.
Важаємо, що методологiя трансцендентального синтезу Л. В. Петрової за гносеологiєю свого класичного створення є с и с т е м н о ю методологiєю, що має своїми атрибутивними джерелами класичнi витоки античної свiтової, середньовiчної та новiтньої фiлософської думки, яка допомагає пiзнати iдейну сутнiсть права як у позитивнiй (лiнiйнiй) площинi мислення, що виходить з логiки етнотрадицiї (= нацiональної самосвiдомостi), так i у онтологiчно-телеологiчнiй, що виходить не тiльки з ментальної (системної) логiки етнотрадицiї, але й з логiки еволюцiйного творення с т р у к т у р н и х зв'язкiв того iманентного середовища, за синергетичною логiкою творення спадкоємностi процесiв самоорганiзацiї середовища котрої iснує певна ментально структурована етнотрадицiя (= нацiональна самосвiдомiсть середовища: суспiльства, народностi, народу, нацiї).
За таких характеристик означену методологiю трансцендентального синтезу називаемо с и с т е м н о ю фiлософiєю кризового (девiантного) буття права у межах еволюцiйної (iдейної) школи права, де ця ж методологiя є теоретичною оновою останньої, а iдея (правова iдея) поруч з iншими системними елементами права як буттєвої унiверсалiї: традицiєю, iдеалом, iдiомою - є головним с и с т е м н и м елементом.
Тодi у такому вiдношеннi синергетика права і правосвідомості є с т р у к т у р н о ю методологiю трансцендентального синтетичного “фiлософування”, маючої джерелами некласичнi, нетрадицiйнi, не системнi, за своїми хаотичними параметрами первинно неупорядкованими за певним вектором розвитку (який може бути тiльки лiнiйним, бiфуркацiйним), а с т р у к т у р н i, зв'язковi (польовi, становi, конфiгурацiйнi) витоки на структурному рiвнi iснування спадкоємностi етнотрадицiї (= нацiональної само-свiдомостi) середовища, т о т а л ь н о вищукуючи на рiвнi першозданного правозаконодавчого х а о с у свою природну iдею, а разом з цим iдеї усiх своїх елементiв, на самоорганiзацiйному статусi зорiєнтовує свiй еволюцiйно-структурний рух на пошуки своєї, власної iдеї iснування (вважаємо, ментально пролонгованому у майбутньому) у буттєвому свiтi та всесвiтi, у тому числi й правової iдеї як свого елементу, свого головного системного елементу.
У цьому випадку зазначимо, що у синергетичному, нелiнiйному середовищi (поля правової культури й самої правової культури), вважаємо, нема, на вiдмiну вiд позитивного (лiнiйного) головних i другорядних елементiв; всi елементи мають р i в н у цiннiсть та акмеологiю, навiть можна сказати, що вони не мають у такому випадку позитивної (лiнiйної) цiнностi. Ця цiннiсть формується за допомогоюякостей системних, статичних елементiв, що виходять з ментальних характеристик останнiх, створюючих генеральний вектор самоорганiзацiї структурних, онтологiчно присутнiй у будь-якiй природi, будь-то соцiальнiй, правовiй чи iншiй. А коли це так, коли, наприклад, правова iдея та iдея буття визначенi вiрно, можемо, сприймаючи емпiрично доказанi (на рiвнi корельованої даностi) закономiрностi (закони) синергетичного мислення певного, ментально структурованого етнотериторiального середовища, рефлексованого у духовно-правовiй культурi, корелятивно формувати потрiбну нам цивiлiзовану модель нашого буття, права i закону, ураховуючи iсторичний досвiд. Зважаючи також на те, що правова iдея має своїмим вихiдними (доконечними i конечними) аксiологiями та акмеологiями аксiологiю i акмеологiю людини, її природи та сутностi “найвищої соцiальної цiнностi”(Конституцiя України) - правова iдея та правова iдея людини спiвпадають за аксiолого-акмеологiчними ознаками, що й виводiть правову iдею на рiвень головної системної якостi права.
Думаємо, що за таких орiєнтацiй при твореннi синергетичного (структурного простору права, що знаходиться на кризовому, девiантному етапi розвитку, синергетично вишукуючого у процесах самоорганiзацiї свою iдею або iдею соцiального, правокультурного соцiуму, треба виходити з функцiональної орiєнтацiї методологiї синергетичного стуктуротворення на г о л о в н и й системний елемент - правову iдею, що виходить зi структурної природи людини: її струкурних зв'язкiв з природою рiзних речей або речами рiзної природи.
Але синергетична природа соцiального, правокультурного середовища, вимагаючи свого iмпульсово - р о з у м о-
в о г о керування, спроможна самодостатньо продовжити свою самоорганiзацiю.
Якою ж повинна бути природа цих керованих iмпульсiв? Вiдповiдаємо: - Природою розумових потреб i вимог людини, що виходить з її невiдчужуваних прав i свобод, забезпечених традицiйно усталеною соцiальною онтологiєю певного часо - простору, що не є у конфлiктi з вiдповiдною гносеологiю та логiкою людського правомислення, законодiї. Адже, створення цiєї природи є тепер вже, як бачимо, завданням правової, законодавчої, педагогiчної, полiтичної соцiлiзацiї, тобто маємо потребу у здiйсненнi мiждисциплiнарного теоретичного аналiзу права і правової свідомості як системно-структурного явища природи, маючого характер “универсалiї” (Л. В. Петрова). У такому випадку закони будуть природними, вiдповiдаючими, наприклад, правоiдеалiзованим максимам Гоббса-Канта, маючими категорiальний характер, характер видової правової природи.
За таких характеристик означену методологiю синергетичного синтезу називаемо с т р у к т у р н о ю фiлософiєю кризового (девiантного) буття права, яке шукає свою п р и- р о д н у (структурну) iдею.
Таким чином, використовуючи системну (унiверсально-iдейну) методологiю трансцендентального синтетичного фiлософування, як т е о р е т и ч н у основу прогресивної новiтньої еволюцiйної школи права, i структурну методологiю синергетичного синтезу - фiлософiю кризового (девiантного, структурного) буття права, еврiстично опосередковану системною методологiєю трансцендентального синтетичного фiлософування Л. В. Петрової, що тотально, на рiвнi правового i науково - методологiчного х а о с у та на грунтi своїх iдейно - iдеальних джерел вишукує свою природну системно-структурну сутнiсть розумiння кризового (девiантного) буття права i закону, можна оптимально зрозумiти не тiльки потреби i вимоги кризового (девiантного) буття посттоталiтарного права i закону, але по-новому оцiнити у цьому контекстi вiчний i незмiнний с и м в о л будь - якого правотрансформацiйного вiдрахування та мiру усiх законодавчих речей - i д е а л ь н о г о, iдейно-методологiчного центру i класично-унiверсальної мети iсторико - еволюцiйного розвитку - людину, її природу, природнi права i свободи, сенс у природi.
1. Баблоянц А. Молекулы, динамика и жизнь. Введение в самоорганизацию материи. - М., 1990;
2. Барбежкина З. А. Справедлiвость как соцiально-фiлософская категорiя. М. : Мысль, 1983.
3. Binswanger L. Heidegger's analytic of existence and its Meaning for psychiatru. - Being in the World. - London, 1951
4. Гурова Т. В. К вопросу о государстве как источнике позитивного права // Вестн. Междунар. акад. бизнеса и банк. дела. Сер. : Юриспруденция. - Тольятти, 1996. - N 6. - С. 15-16
5. Давид Рене. Основные правовые системы современности. - М. :Прогресс, 1988.
6. Дмитрiєнко Ю. М. До питання генезису української нацiональної самосвiдомостi в її спадкоємностi // Науковий вiсник. Фiлософiя. Ви- пуск 1. - Х: ХДПУ, 1998. - С. 107-114
7. Дмитрiєнко Ю. М. Нацiональна iдея в контекстi духовного оновлення України (до проблеми генезису пострадянської правосвiдомостi) //Науково-теоретичнi здобутки Слобiдської України: фiлософiя, релi-гiя, культура. Збiрник наукових статей. - Х. : Курсор, 1999. - С. 35-41;
8. Дмитриенко Ю. М. “Осевое время” и правовое сознание (в контексте исследований философов права Национальной юридической академии им. Я. Мудрого) // Науково-теоретичнi здобутки Слобiдської України: фiлософiя, релiгiя, культура. Збiрник наукових статей. - Х. : Курсор, 1999. - С. 41-43;
9. Дмитрiєнко Ю. М. Проблема спадкоємностi в нацiональнiй самосвiдомостi: монографiя. - Х. :Основа, 1998. - С. 291-292
10. Дмитрiєнко Ю. М., Дмитрiєнко I. В., Чефранов В. О., Орлов I. О., Оробець К. М. Журнал “Вiра i Розум” в духовному вiдродженнi України (1999-2000 рр. ) // Науково-теоретичнi здобутки Слобiдської Украї-ни: про часопис “Вiра i Розум”, його проблематику. Ювiлейний збiрник наукових праць. N 2. - Х. :Курсор, 1999. - С. 10-15
11. Дмитрiєнко Ю. М. Деякi методологiчнi проблеми соцiальної полiтики у контекстi девiантної правосвiдомостi // Формування суспiльної полiтики: теоретичний, практичний та правовий аспекти. Х Харкiвськi полiтологiчнi читання. - Х. :Нац. Юр. акад. iм. Я. Мудрого, 2000. - . С. 57-58
12. Иеринг Р. Цель в праве. - СПБ. : Изд. Н. В. Муравьева, 1882. Кистяковский Б. А. Причина и цель в праве (Задачи науки о праве). - К. 1917
13. Кистяковский Б. А. Социальные науки и право. Очерки по методо логии социальных наук и общей теории права. - М., 1916.
15. Князєва Е. Н., Курдюмов С. П. Синергетика как новое мировидение: диалог с И. Пригожиным //Вопросы философии. - 1992. - N 12. - С. 3-21
16. Козловський А. А. Право як пiзнання. - Чернiвцi:Рута, 1999. - 296 с.
17. Козюбра Н. И. Понятие и структура методологии юридической науки //Методологические проблемы юридической науки. - К., 1990.
18. Лейст О. Э. Сущность и исторические типы права // Вестник Моск. ун-та. - Серия 11. - Право. - 1992. - N. 1. - С. 3-13
19. Михайлов П. Е. О реальности права. - М., 1914.
20. Медведев А. М. Правовое регулирование действия закона во времени //Государство и право. - 1995. - N 3. - С. 69-76
21. Николис Г., Пригожин И. Познание сложного. Введение. - М., 1990;
22. Петрова Л. В. Нариси з сучасної захiдної фiлософiї права. - Х., 1997. - 146 с.
23. Петрова Л. В. Фундаментальнi проблеми методологiї права: фiлософсько-правовий дискурс. - Х. : Право, 1998. - 413 с.
24. Петрова Л. В. Фундаментальни проблеми методологiї права: фiлософсько-правовий дискурс: Автореф. . . дисс. докт. юр. наук. - Х., 1998. - 36 с.
25. Петров А. В. О единстве основных направлений теоретического познания права // Труды ВЮЗИ. - Т. 45. - М., 1976.
26. Пригожин И. Переоткрытие времеи // Вопросы философии. - 1989. - N8. - С. 3-19; Он же. От существующего к возникающему. Время и сложность в физических науках. - М., 1985;
27. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой. - М., 1986;
28. Ролз Д. И. Теория справедливости. - Новосибирск: Изд-во Новосиб. ун-та, 1995. - С. 30
29. Руткевич А. М. От Фрейда к Хайдеггеру. - М., 1985.
30. Уэлс Г. Крах психоанализа. От Фрейда к Фромму. - М., 1968
31. Фрейд З. О психоанализе. - М., 1913
32. Фрейд З. Тотем и табу. - М. - П., 1924
33. Чефранов В. А. Правовое сознание как разновидность социального отражения. - К., 1975. - 210 с.
34. Шудрик И. А., Щедрин А. Т. Журнал “Вера и Разум” в контексте культуры конца ХIХ - начала ХХ веков // Науково-теоретичнi здобутки Слобiдської України: фiлософiя, релiгiя, культура. Збiрник науко-вих праць. -Х. :Курсор, 1999. - с. 28-32;
| назад | Зміст | далі |